Ця картина народилась як реакція на безмовне свідчення трагедії — на руйнування, що вийшло за межі архітектури й торкнулось самого серця. Через лаконічні геометричні форми я прагнув передати досвід втрати, тиші після крику, зони, де зникають контури реальності.
У центрі — масивний чорний прямокутник. Він — як рубець на тілі міста, як неможливість повернутися в те, що було. Це образ порожнечі, що все ще тяжіє, незважаючи на час і відстань.
Позаду — рожеве світіння. Воно неприродне, майже тривожне. Як світло після вибуху — момент, коли завмирає повітря, а тиша стає гучнішою за шум. Це не естетика — це пульс пам’яті, зафіксований у кольорі.
Фігура зліва — не просто елемент. Це Тарас Шевченко, єдина вціліла постать серед руїн Бородянки. Його присутність — не мовчазна, а промовиста. Він — опора, що нагадує про незламність культури, гідності, спадкоємності. Це не фон — це центр, доведений до мінімуму.
Жовто-блакитний фрагмент на зруйнованому фасаді — знак того, що життя триває. А праворуч — ритм дрібних форм, як уламки історій, які ще болять, але вже стали нашою текстурою.
«Спустошення» — це не про кінець. Це про те, що залишається. Це — картина пам’яті, картина опору, картина присутності духу там, де все інше зникло.
