Зараз тривають переговори про розділення та встановлення нового кордону. Але чи питає нас хтось, українців, чого ми хочемо? Чи розуміють вони нашу витримку, нашу боротьбу за право жити щасливо?
Щастя – це впевненість у своїй країні, у своїх кордонах, які були визначені ще в 1991 році. Це 603 700 км² нашої землі, де ми жили в мирі, без війни, без загрози існування. Але сьогодні ми змушені воювати з агресором, який не може прийняти нашого щастя, нашого прагнення свободи.
Наші лідери в минулому не подбали про нашу безпеку, не захистили нас тоді, коли це було необхідно. Через їхню безвідповідальність ми зараз втрачаємо час, ресурси, людські життя. А тепер нас хочуть змусити прийняти розділення. Але хто спитав нас, чи ми цього хочемо? Чи можемо ми довіряти їхнім гарантіям? Чи не повториться знову історія з Будапештським меморандумом?
Їх цікавлять не ми, не наша безпека, не наше майбутнє. Їх цікавлять лише наші надра, наші ресурси. Але це не переговори — це пастка.
Ми не хочемо бути розділеними. Ми хочемо, щоб наша межа залишалася непорушною, щоб наш кордон залишався таким, як визначено – 603 700 км². Це все.
Не змушуйте нас жити в умовах, які ми не обирали. Не змушуйте себе миритися з несправедливістю.
Дякую ЗСУ, які сьогодні боронять нас, щоб наші діти й онуки не мусили знову брати зброю і відчувати ту ж біль, що ми відчуваємо зараз.
