Ранок не приніс спокою. Знову обстріли — ракети, вибухи, руйнування. Кожен новий день приносить біль, але ми стоїмо, хоч навколо розривається серце і розбивається звичний порядок життя.
Вертикальне полотно ділиться на три яруси. Угорі — синє небо з білими хмарами і рожевий багатоповерховий будинок: вибиті вікна, чорні провали, стіни, написані широкими рваними мазками. Посередині — густий білий і сірий дим, що піднімається з-під будинку й відрізає його від землі, ніби дім уже не стоїть, а висить у повітрі. Унизу — чорно-сіре місиво уламків, де горить вогонь. І серед цього — двоє: жінка в рожевому й чоловік. Вони стоять поруч і дивляться на те, що лишилося від їхнього дому.
Їхні постаті маленькі, майже губляться в руїнах, — так і людина губиться перед масштабом втрати. Рожевий колір будинку й жіночого одягу пов'язує їх: це був її дім, її затишок, її світ, який зруйнувала війна. Втрачено дім, втрачено безпеку, але віра ще не зламана.
Це більше, ніж картина, — це спроба показати біль, який проникає в душу з кожним вибухом. Не лише фізичну руйнацію, а й порожнечу, яку переживають люди, коли втрачають те, що було їхнім життям. Момент між руйнуванням і відновленням.
Про зруйновані міста — також «Руйнація. Ізюм.» і «Спустошення. Бородянка.».
